Десантна вдача полюбляє відчайдушних

«Я лежав на дорозі, і навіть не дихав, здалося ніби земля розчинила в собі, залишивши лише мої очі, коли повз мене пройшла група бойовиків. Раптом замикаючий щось відчув, різко обернувся і … наші погляди з ним зустрілися…»

Український десант завжди стояв в авангарді, славився відважними та відчайдушними воїнами. За роки бойових дій на Донбасі, багато «крилатих піхотинців» пройшли нелегкі випробування. В порівнянні з якими голувідські екшни здаються дитячими казками. Це не реаліті-шоу, де все не по-справжньому, чи «шутер» гра, де можна зберегтися та зробити «restart», а реалії жорстокої Російсько-української війни. І ці бойові епізоди – вже ніколи не зітруться з пам’яті наших захисників.

Наш співрозмовник – командир одного із бойових підрозділів 95-ї окремої десантно-штурмової бригади старший сержант з позивним «Валіко», патріот, порядна людина, кавалер ордену «За мужність» ІІІ ступеня. Він протягом чотирьох років захищає Україну та її громадян від навали прокремлівської орди.

2-95-10

Розкажіть про себе, як Ви потрапили в десант, до зони бойових дій?

– До армії я пішов добровольцем, вражений від подій, які відбулися влітку 2014 року з бійцями 72-ї механізованої бригади. Тоді вони зазнавали важких артобстрілів зі сторони колись «братської» країни. І це – я сприйняв досить гостро. На мою думку, це був відкритий прояв Російської агресії.

У військкоматі мені сказали, що я вже застарий для армії. Не хотіли брати, відверто відмовляли. Потім, коли я вже почав досить наполегливо вимагати (посміхається), щоб мене направили саме до Житомирської 95-ї бригади, – погодилися та покрутили пальцем біля скроні. Ось так я потрапив в десант. Вже в частині за розподілом призначили кулеметником до 2-го десантно-штурмового батальйону.

Я був приємно здивований та вражений відважністю цих хлопців, хоча такого досвіду, озброєння та амуніції як зараз ще не було. Друзі та знайомі, знали що із забезпеченням в армії тоді було складно. Тож  допомогли із придбанням деякого спорядження.

Зі сміхом згадую, як в перший день в підрозділі мене сприйняли за ватного сепаратиста. Так як маю колоритний російський акцент та ще й вболівав за «Донецький Шахтар». Але потім все стало на свої місця.

Через два дні був виїзд до району АТО, до селища Піски. Старший з нами був замкомбата «Купол», майор Анатолій Козел. Наш приїзд, противник зустрів мінометами. Тоді я ще не зовсім розумів, що відбувається…

1044300_1513241272315655_8162124759874966157_n

І як Ви зустріли перший обстріл, чи було місце страху?

Саме він і запам’ятався мені на все життя. Вівся прицільний мінометний вогонь. А почуття страху – у всіх було однозначно! Хтось сподівався на Бога чи на янголів-охоронців, хтось на удачу, можливо ще на когось чи на щось. Мої думки були лише про те – повезе, чи не повезе. Мені здалося, що я зрівнявся з землею… а так хотілося жити та продовжити захищати Батьківщину!

Все таки, військове щастя перейшло на наш бік. На диво, ніхто з наших тоді не постраждав, та й у противника мабуть скінчилися боєприпаси. Наступного разу, нам вже трохи дісталося, сильно обстріляли КСП. А біля мене розірвалася міна… Тоді я отримав свою першу контузію… Другу – вже під Дебальцевим.

А які завдання виконували в Пісках?

Наш батальйон зайняв район оборони та почав укріплювати бойові позиції. В тому населеному пункті формувалися конвої з боєприпасами та продовольством для оборонців Донецького аеропорту. Між нами та терміналом було всього шість кілометрів, а здавалося сотню.

Виїзди були дуже «спекотні». Вантажівки разом з бронею йшли напролом крізь шквальний вогонь. Противник наче скажений гатив з мінометів, ПТУрів та стрілецької зброї. І це була дійсно дорога «дорога життя». А завдання було одно – за будь-яких обставин доставити все необхідне в аеропорт та зберегти життя наших хлопців.

Ніколи не забуду, коли наш конвой привіз з аеропорту загиблих воїнів… Для мене це був дуже важкий та переломний момент. Тоді я вперше побачив загиблих на війні хлопців. Почуття передати словами просто не можливо… Проте, я швидко отямився, довелося заспокоювати побратимів. Навіть одному дав ляпас – бо реакція звісно ж була досить неконтрольована…

14590432_1126843327398946_1326799258897517435_n

А що було далі?

А далі – була відпустка. 17 січня 2015 року я прибув до свого підрозділу. Тоді гриміло Дебальцеве, активізувалися бойові дії в районі Донецька, аеропорту та Спартака. Наш підрозділ здійснював прикриття штурмової групи.

Ми знаходилися біля болота. Противник крив з «Градів» та різних артилерійських систем. Горіла земля… 152-мм снаряд потрапив за кілька метрів від нас прямо в болото. Однак, осколками нікого не зачепило, а лише заляпало багнюкою з голови до ніг. Зараз це викликає сміх, а тоді – було не дуже.

Цікавий випадок трапився під Авдіївкою. Розвідуючи місцевість, я відійшов вперед від своїх та наткнувся на диверсантів противника… Ось тоді почуття страху оволоділо всім тілом. Я лежав прямо на стежині, на яку вони згорнули. Дистанція все скорочувалася…

Вони тихо та дистанційно пересувалися в напрямку свого «лігва». Повз мене пройшов перший, другий і так далі до останнього, який нібито теж пройшов повз мене. Здалося, що я перестав дихати.

Раптом замикаючий щось відчув, різко обернувся і … наші погляди з ним зустрілися… Він ніби відчув на собі чиєсь спостереження. Не знаю як, але цей диверсант мене не помітив. І доля в черговий раз посміхнулася мені. Мурашки бігали по всій шкірі, здавалося що вони розчинили мене в землі, залишивши лише очі…

Головне, що не став панікувати, чим зберіг собі життя та виконував завдання.

12829490_970968592986421_2039220788260000989_o

Бойові дії Ви зустріли звичайним кулеметником, а вже згодом очолили бойовий підрозділ, причому окремий взвод. Як Вам це вдалося?

У 2016 році так сталося, що мій підрозділ залишився без командира. Мене викликав до себе комбат – «Ведмідь» та й сказав: – «Приймай взвод і рули!». Скажу відверто, для мене це була велика честь.

Нажаль на той момент, велика кількість досвідчених бійців демобілізувалися. І до нас прийшли ще зовсім юні хлопці. Довелося за два місяці навчити їх всьому, що потрібно. А я хотів, щоб кожен мій солдат міг бути і стрільцем, і водієм і командиром. Тобто здатним замінити будь-кого. Командування нам пішло зустріч, забезпечивши всіма необхідними засобами та умовами.

На перший бойовий «вихід» з молодими, йти було досить страшно. Боявся не за себе, а за хлопців. Кожному з них – ледь за двадцять. Наш підрозділ був приданий для підсилення десантно-штурмової роти, яка утримувала досить значний та складний рубіж оборони на Донецькому напрямку. І всі бойові завдання, ми виконували досить успішно, без жодного як то кажуть «проколу». Можливо це десантна удача, яка посміється таким відчайдушним.

Мені довірили життя людей, і я не підвів ні командира, а ні підрозділ. Проте, війну ще не закінчено, у нас попереду багато справ…

Бесіду вела лейтенант Олена Слободянюк, начальник прес-служби 95 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України

Seo wordpress plugin by www.seowizard.org.