«Головна нагорода для мене ­– мої підлеглі, які попри все виконували завдання разом зі мною та довіряли мені»

Для справжнього десантника головне – це будь-якою ціною виконане завдання. Однак капітан Олег Дмитрук ще з початку війни в це золоте правило додав свої корективи: виконати завдання та зберегти життя кожному, хто виконує завдання разом з ним.

Випустився із Академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного Олег у 2013 році та за розподілом потрапив у 13 (на той час) аеромобільний батальйон 95-ї окремої аеромобільної бригади, де очолив один із взводів. Відразу ж почалися різні ротні та батальйонні тактичні навчання, тому військовому вдалося закріпити набуті знання у військовому виші на практиці.

Однак знання з бойової підготовки дуже швидко знадобились молодому офіцерові – вже у лютому під час Революції Гідності військові були готові діяти та чекали команди. Тож згодом Олег разом зі своїм взводом попрямував до Таврійська, Херсонської області, де він отримав перше завдання – охороняти та обороняти головну водопостачальну споруду, яка подавала воду до АР Крим. Однак місцеві жителі, як і військові, не одразу зрозуміли, що відбувається. Лишень на шлюзах споруди замайорів прапор України, місцеві жителі одразу ж почали всіляко допомагати військовим.

Люди відверто зізнавалися, що раді присутності українських десантників на своїй землі, бо розуміли, у них спільна мета – не допустити ворога далі. Згодом Олегу випало чергове нелегке завдання – підготовка перших мобілізованих перед передачею їх до підрозділів.

Після інтенсивного курсу стрільб, тактики, медицини та інших занять він разом зі своїм підрозділом вирушив до Добропілля, звідки виконував завдання вже у складі свого батальйону.

З перших днів перебування на окупованій українській території Олег відчув на собі ставлення прихильників так званого «руського міра»: серед місцевих жителів була величезна кількість «сепаратистів», які постійно намагались блокувати пересування українських військових, вигукували нецензурні репліки в їх бік, постійно провокували на сутички.

whatsapp-image-2018-10-10-at-10-03-18З Добропілля Олег зі своїм підрозділом почав виїздити на різні завдання з розвідки, аби зібрати якомога більше даних та вибудувати свої подальші дії. Також брав участь у звільненні Слов’янська, Краматорська, Красного Лимана, Кривої Луки, Мар’їнки, інших окупованих міст та сіл українського Донбаса.

При перших спробах зайти у Слов’янськ, десантник на власні очі побачив збройний супротив окупованого міста, вогонь вівся прицільно по українських підрозділах, однак військові змогли звільнити місто та звідти продовжити своє просування по окупованій території.

Між Слов’янськом та горою Карачун взводний втратив двох своїх товаришів. Колону техніки, яка переїздила міст заблокували місцеві жителі з сепаратистськими настроями, та вимагали здати зброю, розвернути колону та покинути окуповану територію. Сутичка тривала до темряви, серед «місцевих» почали з’являтися особи, в яких з під одежі виднілися бронежилети та зброя. Військовим довелося робити попереджувальні постріли в повітря, під час сутички по колоні відкрили вогонь, двоє підлеглих Олега загинули. Тоді він дав собі обіцянку: будь-якою ціною виконати завдання та повернути своїх хлопців додому живими та здоровими.

За обставин, що виникли, підрозділ був вимушений повернутися до гори Карачун, яка тоді була під контролем українських військових, та у прямому сенсі слова, закопатися у землю. Звідти Олег разом зі своїм підрозділом у подальшому виїздив на штурми та зачистки.

Під час просування колони українських військових у Олега було одне з найважчих завдань ­– його БТР був першим у колоні, так званим дозорним, тому найчастіше йому першим доводилося зіштовхуватися з ворогом та приймати удар на себе.

За рішучість та сумлінне виконання поставлених завдань Олегу доручили роту, з якою він продовжив виконувати завдання у подальшому. Вже пізніше, військовий брав участь у звільнені Степанівки, де за його участі було зведено водну переправу для відводу військ, потім – у штурмі Ясинуватої, де дістав поранення.

Олег згадує, як штурмували Ясинувату увесь день, після кількох невдалих спроб, два батальйони, які рухалися у населений пункт з різних сторін, зосередилися у одному напрямку, а ротний разом зі своїм підрозділом залишився та намагався пробитися туди, куди пробивався увесь його батальйон.

Щільність вогню противника була неймовірна, однак Олегу разом з товаришами вдалося дістатися до будівель та закріпитися для подальшого маневру. Попереду було перехрестя, яке з усіх боків оточували багатоповерхівки. Ротний на своїй бронемашині разом з танком у підсиленні прорвалися по вулиці до однієї з багатоповерхівок. На перехресті виднілися бетонні плити, якими сепаратисти заблокували дорогу. Десантник оцінивши обстановку вирішив перестати прориватися, однак не встигнувши відійти почув постріл, після якого по підрозділу відкрили шквальний вогонь.

Зараз Олег згадує, що скоріше за все у нього цілив снайпер, однак промахнувся та влучив у край люка бронемашини, за який він тримався. Куля розірвалася просто у нього між пальцями та понівечила йому руку.

Однак командир ні на хвилину не втратив пильність, подав команду не покидати бронемашини, та почати відходити. По БТРах влучали із ворожих РПГ, а в той час ще два БТРи, котрі залишились у зеленці, прикривали відхід ротного. Разом з артилерійським обстрілом ворога, рота Олега вчасно вийшла з обстрілу та відкотилася назад на безпечну відстань. Після спроби увійти в Ясинувату декількох бійців довелося госпіталізувати, сам ротний від госпіталізації відмовився та вирішив залишитися зі своїми товаришами. Однак на другу добу десантник почав втрачати свідомість від втрати крові, тому медики під загрозою ампутації руки вирішили госпіталізувати його та якнайшвидше провести операцію.

Близько місяця тривала реабілітація та лікування. Продовжив виконувати свої обов’язки десантник коли дізнався, що його підрозділ знову готується на ротацію, тому достроково припинив свою реабілітацію та почав готуватися до подальших завдань.

Черговим бойовим завданням стала зачистка та взяття під контроль шахти «Бутівка», котру утримували близько місяця. Пізніше, ротний зі своїм підрозділом у складі основних сил пробивав та утримував прохід у оточення у Дебальцево та не давав замкнути кільце.

Після того, як найпалкіші бої для Олега закінчилися та почала прорізатися відносно чітка лінія розмежування, він залишив своїх побратимів на не менш досвідченого офіцера, а сам пішов на підвищення, став офіцером з бойової підготовки 95-ї одшбр.

whatsapp-image-2018-10-10-at-10-03-151Бойовий шлях офіцера-десантника можна описувати дуже довго, адже на війні Олег з самого початку, але розповідає та згадує все неохоче. «Головне на війні не ордена та медалі, це просте залізяччя у порівнянні із життям твоїх хлопців, яких ведеш у бій та робиш усе для того, щоб вони повернулися живими та здоровими до своїх рідних та близьких» – вважає десантник.

«Пройшовши увесь вогонь війни, мені вдалося зберегти людей та виконати завдання. Головна нагорода для мене ­– мої підлеглі, які попри все виконували завдання разом зі мною та довіряли мені» – доповнює мій співрозмовник.

Дійсно, Олегу доводилося виконувати різні завдання, командувати приданими підрозділами, попрориватися до своїх, витягувати поранених, доводилося викладатися понад людські можливості, часто доводилося потрапляти у засідки, бачити перші обстріли, розриви перед своєю бронемашиною, але жодного разу офіцер не відступив, не здався і сьогодні продовжує виконувати свій військовий обов’язок, захищаючи кордони України.

Сергій Липко, Прес-служба 95 окремої десантно-штурмової бригади ДШВ ЗС України 

Seo wordpress plugin by www.seowizard.org.