«Найлегше поїхати на передову, найважче – бути корисною там»

Наприкінці червня до Львова з війни на сході України повернулась 24-річна старший солдат Марія Власюк. Марічка повернулась зі своєї першої ротації. Близько восьми останніх місяців домівкою для дівчини були Широкіне, Бердянськ та Лебединське.

67351745_647585255746550_4703848504701747200_n

Це перша ваша ротація. Начальник Львівського гарнізону генерал-лейтенант Ткачук вручив вам відзнаку «За мужність». Як відчуття?
– Приємно було отримати цю відзнаку. Але моя найголовніша відзнака і мотивація – допомагати на сході нашим хлопцям. Мені важливо знати, що хлопці впевнені у мені. Мені важливо, що вони відчувають, що можуть покластись на мене, а я – можу допомогти. Це головне.

Марічка каже, тим, що зараз вона у медицині, вона, по суті, завдячує двом ДТП, які їй довелось пережити.
– Я два рази потрапляла у ДТП – перший раз це було в 11 класі, 2012 рік. Ми тоді на мотоциклі їхали – нас збили. На щастя, обійшлись без серйозних травм. А другий раз – це було ДТП з автобусом, я якраз у той період вступала після школи, тоді маленька дитина загинула. У той момент я зрозуміла, що у моєму житті надто часто з’являються ситуації, коли треба допомогти іншим. І це, мабуть, спонукало мене стати медиком.

Дівчина зізнається, у неї, як і в багатьох її побратимів є та лінія, яка поділила її життя на «до війни» і «після початку війни»: восени 2014, разом з іншими студентами Рівного Марічка ходить на мітинги на підтримку Революції Гідності. Уже наступного року починає працювати рентген-лаборантом у приватній клініці Рівного.
– Сталось так, що в якийсь момент на огляд все частіше почали приходити військові. Для них у нас діяли знижки. Вони проходили медогляд і паралельно ми спілкувались. Мені було цікаво слухати їх. Ми так могли просидіти годину-дві. Ці розмови поступово ставали відвертішими, чеснішими.

І так тривало щодня: удень Марічка спілкувалась з бійцями, а після роботи приходила додому, вмикала телевізор і продовжувала поглинати сотні повідомлень про ситуацію на передовій.

– Коли ти слухаєш ці новини, а потім ідеш на роботу, а там зустрічаєш військових, які вже приїхали зі сходу, і вони дають тобі живе підтвердження того, що ти почула в новинах, а іноді навіть більше. Тоді ти вже не можеш просто працювати у тилу, ти хочеш їхати на передову, щоб хоч щось зробити, помогти тим, що у твоїх силах.

Останньою краплею, каже дівчина, стало знайомство з Андрієм Усачем (отримав поранення у зоні АТО, у 2018 році здобув «золото» зі стрільби з лука» на Всесвітніх «Іграх нескорених» – міжнародні змагання між військовими, які отримали травми під час виконання своїх професійних обов’язків).

– Коли він прийшов на прийом, у нього не було ноги, не було пів руки, пів щелепи. Андрієві заборонили МРТ і лише через це він прийшов до мене на комп’ютерну томографію. Я не змогла залишитись осторонь. Почала розпитувати про все, що йому довелось пережити. Ми розговорились. Я спитала, з якої він бригади, він відповів, що з 80-ки. І тоді я зрозуміла, що я потрібна саме там.

Чим ви тоді могли допомогти хлопцям?

– Я знала, що можу там бути корисною. Знала, які там є поранення, тому по максимуму вивчала, як можна людям допомогти.

Та зопалу на війну Марічка не кидалась.

– Найлегше поїхати на передову, найважче – бути корисною там. У медики брали не всіх, потрібно було пройти відбір. Курс молодого бійця проходила в Десні – пробула там більше двох місяців, бо це ще і на свята попало. Потрапила у морську піхоту, там трохи було складно – медицини не було, все проходили на рівні з чоловіками, день – стрільба, день – полігон. Навіть у хуртовину стріляли. Хоч температура у мене піднялась під 40 градусів і голос сідав, я не пропустила жодного дня. Взуття і шкарпетки були мокрі наскрізь, але я знала, що маю витримати. Коли повернулась у частину, дехто з наших уже зібрався на схід, я не поспішала. Скажу відверто, я не ставила собі в пріоритет здобути звання учасника бойових дій. Мені важливо було, щоб люди, які перебувають зі мною поруч, знали, що вони можуть мені довіритись. Тому я і не спішила, замість цього поїхала на батальйонні навчання з американцями, потім – у Литву, там нас вчили базового планування розділів, взаємодії з військами інших країн. А у жовтні 2018 року надійшов запит, що потрібно на передову медиків. Вже тоді я зголосилась.

Наскільки ваше уявлення про армію співпало з реальністю, яка вас там чекала?
– Почалось усе з того, що коли я їхала на схід, мене прикомандирували до третього батальйону. Їхати на передову, ще й не зі своїм підрозділом – нелегко. Тому, що ти до останнього не знаєш, як тебе сприймуть. Але я опанувала себе. Я знала, чого я хочу. Для мене там не було чужих.Я жала собі установку, що усі ми йдемо на війну з однією метою – ПЕРЕМОГТИ.
Коли мене на залізничному вокзалі Маріуполя зустрічав старший медпункту, у нього думки, мабуть, були Виглядало так, що він думав: «Куди вона їде?», «нехай би вдома сиділа. Дітей народжувала. Це ж війна» Але я вирішила, що я нікому нічого доказувати не буду. Я буду діяти.

Спочатку, згадує дівчина, за нею ретельно спостеріагли і не давали робити нічого суттєвого. Тим більше, за фахом.

– Потрібно було зимою носити дрова – носила, складала. Готувати їсти – добре. Прибирати? – Як скажете. І потім крига розтанула. Оця відсутність «ти», яка всюди замінювалась на «ми» і об’єднала нас з хлопцями. Деякі хлопці навіть сміялись, що якщо їх поранять, вони не проти, щоб саме я їх рятувала, а я завжди жартувала, що я одяг весь зріжу і їм доведеться голим лежати. За іронією долі, з одним моїм другом так і сталось. Він був «трьохсотим». Довелось позбутись всього одягу. Було неприємно його у такому стані бачити. Але нам вдалось його врятували! Зараз з ним все нормально. Він на реабілітації

Розумієте, цивільне уявлення про армію і реальна армія – це два різних світи. Я, наприклад, коли була цивільною, завжди говорила хлопцям, що я їх всіх розумію і підтримую. Але мене дуже дратувало, коли хтось з них не піднімав телефон, і я собі тоді думала: як це вони не можуть підняти? А потім сама прийшла на службу, телефон розривається в кишені, а я підняти не можу. Прийшла на своє (усміхається).

Марічка зізнається, коли потрапила на передову, паніки не було. Але треба було протистояти іншим емоціям.
– Коли я опинилась в зоні ООС, я вже мала уявлення, що відбувається, як будуються позиції, як я маю поводитись. Не було жодного разу, щоб я розгублювалася в роботі. Не було такого, щоб у мене трусилися руки. Тільки були переживання, коли поранений боєць – знайомий. І ще – жаль був до всіх. Це ж чиїсь діти, чиїсь чоловіки, чиїсь брати чи тати. І це дуже зачіпає.

З якими пораненнями, в основному, до вас поступали?
– Найбільше це були мінно-вибухові, осколкові і вогнепальні. Також були масові поранення, було таке, що ми не тільки своїх вивозили, нас підпорядковували іншим батальйонам, тому що не вистачало медиків.

Медики, пояснює Марічка, на передовій працюють у кількох зонах. Найнебезпечніша – та, де ведеться вогонь. Саме там фельдшери забирають вояків просто з-під куль, надають першу домедичну допомогу і передають їх Марічці та іншим медикам. Далі їхньому медичному Хамеру за лічені хвилини треба подолати 30 кілометрів. Завдання водія – доставити пораненого якнайшвидше, завдання Марічки та інших медиків – довести бійця живим.

– Найбільше запам’ятався випадок, коли ми доставляли пораненого, а в нього майже не було ознак життя. У нього з’явились так звані «котячі очі»: очі стають мутні, жовтіють, тіло холодніє, судини не можеш намацати. Ми його реанімували цілу дорогу до госпіталю. Нас супроводжувала поліція і ми доїхали за 13 хвилин, це включаючи всі блокпости. Це дійсно економило дорогоцінний час, якого, на жаль, в нас не було, ми запускали серце, кололи кожну хвилину або дві – адреналін. Врятувати його так і не вдалось.

Марічка пояснює, на передовій медики завжди діють за протоколом ABCD.
– Перше, що ми робили – зупиняли кровотечу за допомогою турнікета. Адже це пораненому могло кошувати життя. Бувало таке, що під час евакуації вояка, турнікет міг послабитись, тоді доводилось його докрчувати. Після цього потрібно було швидко поставили зелений катер внутрішньовенно для інфузії, а наш Хамер, по суті, у цей момент не їхав, а летів. Бо час – це життя. Після того, як поставили катетер, оглядали постраждалого – чи нема якихось сторонніх речей у ротовій порожнині, чи нічого не заважає диханню, оглядали пораненого з голови до ніг, щоб раптом чогось не пропустити. А зимою ситуацію ускладнював холод – не можна було допустити переохолодження потерпілого. Усі наші дії від початку і до кінця фіксує камера. У разі чого потім видно, яка допомога надавалась і чи належним чином. Найтяжче, це коли ти їдеш уночі, по рації говорять, що є 200-ті або 300-ті. І тоді доводиться добиратись дуже швидко – повністю без світла – ніяких фар, ніяких ліхтариків. Повна темрява і максимальна швидкість.

67211841_647585242413218_1333564174059438080_n

Попри те, що між українськими вояками і терористами була домовленість не стріляти по медичних екіпажах, їхній Хамер, каже жінка, регулярно потрапляв під обстріли.

– Скільки наш Хамер не виїжджав, постійно обстрілювався. Був випадок з моїми колегами – вони планово виїхали на позиції, щоб роздати хлопцям джгути, і їх в той час обстріляли. Дякувати Богу, залишились живі. Але з того часу жінкам заборонили виїжджати плановими завданнями на позиції.

– Ще один випадок мені дуже запам’ятався. Про нього тоді навіть преса писала, мовляв, Маріуполь здригається від вибухів. Було таке, що зі сторони Росії велися тренування курсантів і за день вони вистріляли більше 200-сот снарядів! Це був обстріл з мінометів 120 і 82 калібру. А між нами і ними було, грубо кажучи, кілька цивільних хат, хтось міг загинути тільки тому, що хтось веде навчання. Це тривало близько двох тижнів. Вони тоді жорстко обстрілювали наші позиції. А ми завжди були готові, готові сумки, все було готове, щоб за потреби, за одну хвилину вже всі сиділи у машині.
Ситуація ставала напруженішою, відповідно, змінювались і внутрішні інструкції.
– Спочатку кожного дня потрібно було виїжджати на шикування. А потім, коли вже ситуація з обстрілами стала напруженішою, ми тільки один раз в тиждень виїжджали, для того, щоб можна було всіх зібрати, розповісти завдання. Уся наша робота впиралась у час. Бо від нього залежали людські життя. Треба було не мешкати. Робити все швидко, точно прораховувати. Навіть таке було, що ми не перекидали пораненого з одної машини в іншу, це економило наш час. Тоді інші бійці залишалися без машини допомоги, поки ми швидко доставляли пораненого. А між тим було ще й звичайне, наскільки це можна уявити у тих умовах, життя – готування їжі, прибирання. Там такого нема, щоб хтось відмовився щось робити.

Що ви робили для того, щоб не панікувати у таких умовах?

– По-перше, я знала, куди я їду. Я була морально готовою до тих поранень, які я побачила на сході. На моїй цивільній роботі наша комп’ютерна томографія працювала цілодобово. Будь-яке ДТП чи травма, що сталося в місті – це все до нас.
– І ще у мене на передовій з’явився антистрес – собачка Лола. Коли я приїхала на схід, я поселилась у кімнаті, де не було нікого – тільки песик. Я думала, що це якийсь безхатченко. Французький бульдог. Така смішна. А коли спить – хропе, як кабанчик, можна все виносити, навіть її – не почує. Я вже намріяла, що заберу її до Львова, коли піду на ротацію. Почала доглядати за нею, варила різні каші, давала смаколики. І тут через тиждень заходить до нас чоловік і мій песик біжить до нього. Так я і дізналась, що у моєї Лоли господар є. Звісно, я засмутилалась. Думаю, як це він залишив собаку напризволяще. Але потім з’ясувалось, що він пішов воювати, а песика лишив, щоб той не пропав на війні. Але з Лолою ми подружились на завжди. Пильнували її разом з її власником по черзі. Вона зі мною навіть на шикування ходила. Іноді я брала її зі собою у поїздки. Коли я збиралась додому, дуже плакала, бо не могла забрати її зі собою. Я ж розумію, що у неї господар є, і він її теж дуже любить, але мені бракує. Я дуже сумую за Лолою. Хлопці, коли телефонують до мене, завжди Лолі «трубку дають». Це мій оберіг на сході, мій антистрес. Який всюди, всю ротацію був зі мною.

А дідівщина в армії є?

– То вже залежить, хто як себе поставить. Але армія – це армія. Ти маєш виконувати всі накази старших, навіть якщо ти медик і ти щось робиш за своєю спеціальністю, а тобі сказали робити інше, то ти повинен послухатися і виконувати наказ. Дрова носила, прибирала, їсти готувала – нічого. Пережила (усміхається).

Кому б ви не радили йти в армію?
– Тим, хто не має бажання служити, не хоче розуміти, що армія вимагає дисципліни, не має ентузіазму, не може принести ніякої користі. Але я думаю, що зараз кожна людина є важлива – кожен чоловік, кожна жінка. Ті, хто воюють, ті, хто лікують, ті, хто годують. У нас війна. Перебирати людьми не доводиться.

Лише наприкінці інтерв’ю Марічка зізнається «ФАКТАМ», що, попри те, що вона була на передовій майже вісім місяців, ніхто з рідних про це не знає.

– У мене троє братів. Один є лікарем, один постійно за кордоном, а найменший ще ходить в школу. То що ж я, буду їм самооцінку понижувати своїми вчинками (усміхається)? Я надсилала їм і батькам багато фотографій, казала, що я нібито у Херсоні. Все добре. Навіщо все ускладнювати.

А якщо їм до рук потрапить ця стаття?

– Ну от, коли потрапить, тоді і буду щось думати. А поки – нехай сплять спокійно.

Паралельно зі службою Марічка заочно навчається на психолога. Каже, хоче здобути вищу медичну освіту, у майбутньому бачить себе лікарем, але поки армія її потребує, вона готова цю перспективу відтермінувати.
Зараз Марічка у відпустці. Запевняє – ні фізичної ні психологічної реабілітації не потребує.
– Не переживайте. Я – нормальна (сміється). Я усвідомлюю, що там – війна, там хлопці гинуть, а тут – абсолютно мирне життя, люди їздять на фестивалі, святкують щось. У кожного є право вибору. Я – свій вибір зробила. Наскільки я розумію, професійної деформації у мене не відбулось. Якщо треба, і платтячко вдягну, і каблучки.

67525387_647585312413211_8131100899306110976_n

Автор: фрілансер Марічка Курило Алексевич

 

Seo wordpress plugin by www.seowizard.org.